Зміна режиму в Ірані? Чому це може бути небезпечним

Біньямін Нетаньяху був поки що найвідвертішим: "Звичайно", операція Ізраїлю "може закінчитися зміною режиму", оскільки уряд у Тегерані "дуже слабкий", пояснив свою позицію ізраїльський прем'єр-міністр в інтерв'ю американському телеканалу Fox News. Президент США Дональд Трамп надсилав суперечливі сигнали: "Ми точно знаємо, де ховається так званий "верховний лідер", - спочатку написав він у власній соціальній мережі Truth Social. - Він - легка мішень, але там він у безпеці - ми не збираємося його прибирати (вбивати!), принаймні поки що". У неділю ж Трамп написав наступне: "Політично некоректно використовувати термін "зміна режиму", але якщо нинішній іранський режим не здатний зробити Іран великим, то чому б тоді й не відбутися зміні режиму???? MIGA!!!"

Акронім, вочевидь, розшифровується як "Зробімо Іран знову великим!!!"

У ніч на неділю, 22 червня, США завдали ударів по трьох основних ядерних об'єктах Ірану, а пізніше Трамп пригрозив подальшими атаками, якщо Тегеран не повернеться за стіл переговорів.

Чим довше триватиме конфлікт між Ізраїлем та Іраном, тим більшою може стати спокуса для Ізраїлю та США позбутися не лише іранської ядерної програми, але й ісламського режиму.

Читайте також: Військовий удар США по Ірану: що поставлено на кін?

Спроби "зміни режиму" на Близькому Сході - з катастрофічними наслідками

"Те, що таку зміну режиму може бути здійснено ззовні одним махом, викликає великі сумніви, - попереджає Екарт Верц (Eckart Woertz), директор гамбурзького Інституту близькосхідних досліджень GIGA. - Але якщо до цього й дійде, то чи піде все у бажаному напрямку - це теж питання". Наприклад, до влади може прийти Революційна гвардія, яка стане ще більш агресивною у зовнішньополітичній сфері, ніж зараз. Або ж країна може фактично розпастися, подібно до того, як це було з Іраком після вторгнення США в 2003 році чи з Лівією після ударів НАТО в 2011 році, - з непередбачуваними наслідками для регіону.

Загалом, "зміна режиму" ззовні є дуже суперечливим концептом. Згідно з міжнародним правом, це є явним порушенням суверенітету відповідної держави. Такі зміни також часто не вдається демократично узаконити, вони нерідко призводять до вакууму влади або до фази насильства й нестабільності. Новопризначені уряди часто не здатні вирішити проблеми країни, що призводить до подальших криз і конфліктів. У новітній історії Близького Сходу було кілька спроб здійснити зміну режиму ззовні - наслідки цих втручань відчутні й сьогодні.

Афганістан

Наприклад, в Афганістані. Після терористичних атак у Нью-Йорку 11 вересня 2001 року НАТО вперше застосувало  п'яту статтю свого договору. Західний військовий альянс на чолі зі США прагнув повалити ісламістський режим Талібану і боротися з терористичною організацією Аль-Каїда.

Початкових успіхів було досягнуто, і талібів вигнали з Кабула до кінця 2001 року. Згодом Альянс спробував створити демократичні структури і дійсно досягнув поліпшень, наприклад, у сфері прав жінок і меншин, а також у галузі освіти та охорони здоров'я. Однак союзники у багатьох питаннях не змогли дійти згоди. Наприклад, щодо того, як узгоджувати військову, політичну та іншу допомогу. Не було також плану щодо того, як діяти з традиційними структурами країни в нових реаліях.

Тож ситуація з безпекою залишалася вкрай нестабільною протягом 20 років. Талібан неодноразово здійснював контрнаступи. Близько 3600 західних солдатів і майже 50 000 афганських цивільних загинули в період з 2001 по 2021 рік, а загальна вартість місії в Афганістані склала майже один трильйон доларів США. Після хаотичного виведення військ США та їхніх союзників влітку 2021 року таліби повернулися до влади, після чого майже всі досягнення останніх 20 років були згорнуті. Порушення прав людини, тортури, позасудові вбивства та публічні страти досі продовжуються. Країна ізольована і дуже бідна, близько 23 мільйонів людей залежать від гуманітарної допомоги.

У лютому 2024 року комісія Бундестагу з питань місії Бундесверу в Афганістані дійшла невтішного висновку: протягом 20 років західна коаліція у країні не мала реалістичної стратегії побудови стабільної держави, яка могла б гарантувати власну безпеку.

Ірак

Колись США самі озброїли багаторічного диктатора Іраку Саддама Хусейна, але у 2003 році разом з "коаліцією охочих" і без мандату Ради Безпеки ООН вирішили його повалити. Причиною вони назвали те, що Саддам Хусейн підтримував Аль-Каїду і володів зброєю масового знищення - твердження, які вже давно спростовано. "Саддама Хусейна повалили не тому, що він мав зброю масового знищення, а тому, що у нього її не було", - вважає експерт з питань Близького Сходу Екарт Верц. За його словами, в Ірані це тоді також дуже чітко відзначили.

Після падіння Саддама Хусейна американці створили перехідний уряд, який згодом зазнав гострої критики за неефективне управління і брак знань про країну. Сутички між різними конфесійними групами в країні призвели до ситуації, схожої на громадянську війну. Мусульмани-суніти вбивали мусульман-шиїтів і навпаки. Кровопролиття відбувалося майже щодня. Тим часом звільнені іракські солдати почали воювати проти американських військ, які свого часу повалили режим Хусейна.

Роки минали, і 2014 року терористична організація "Ісламська держава" (ІД) здобула величезну владу в деяких частинах Іраку і на кілька років проголосила створення державного утворення, в якому тортури, систематичні порушення прав людини і цілеспрямовані масові вбивства цілих етнічних груп, таких як єзиди, стали звичною справою.

Через понад 20 років після вторгнення США і спроби зміни режиму ситуація в Іраку покращилася. Рівень насильства знизився, наступні парламентські вибори відбудуться в листопаді. Але навіть через два десятиліття Ірак все одно досі залишається країною, що переживає перехідний період.

Читайте також: Ірано-ізраїльський конфлікт: що каже міжнародне право

Лівія

Лівія також досі потерпає від наслідків спроби насильницької зміни режиму, яка прийшла зсередини країни і була підтримана ззовні. Громадянська війна у країні розпочалася у 2011 році на хвилі "арабської весни" з протестів проти правління багаторічного диктатора Муаммара Каддафі. Він намагався потопити повстання у крові. НАТО здійснило військове втручання у вигляді встановлення безпольотної зони для захисту цивільного населення, що протестувало. Режим зміг протриматися лише кілька місяців. Каддафі вбили 20 жовтня 2011 року.

Однак уряд, який би підтримувало населення по всій країні, так і не було створено, замість цього в Лівії почалися роки подальших бойових дій і конфліктів між конкуруючими воєнізованими угрупованнями, які досі продовжуються. Держава фактично розпалася, і з березня 2022 року два різні уряди борються за контроль. Крім того, різні угруповання бойовиків і терористичні організації продовжують діяти у країні й до сьогодні. Знову і знову відбуваються бої, в яких також беруть участь іноземні найманці. Ситуація з правами людини у Лівії вкрай нестабільна: через повсюдну відсутність державного порядку поширеним явищем стало масове знущання з біженців, захоплення заручників, тортури та насильство над жінками.

Мало шансів на зміну режиму в Ірані

Тож у новітній історії є чимало прикладів, які можуть слугувати застереженням. Але Екарт Верц бачить іншу проблему, адже в підсумку для примусової зміни влади хтось на місці мусить застосовувати силу. "Я не бачу всередині Ірану масового повстанського руху, який міг би повалити нинішній режим", - зазначає експерт з питань Близького Сходу.

А ззовні? "У Німеччині вже була успішна зміна режиму наприкінці Другої світової війни, але для цього знадобилося наземне вторгнення, - каже Верц. - А потім потрібен перехідний період, в якому місцеве населення згуртується, а відмінності нівелюються - це допомагає, якщо є спільний зовнішній ворог на кшталт радянського блоку після 1945 року. Але зміна режиму ніколи не відбувалася лише за допомогою бомбардувань з повітря, і я не думаю, що Іран зараз стане винятком".