Військова агресія Росії проти України не згасла коротким спалахом від міжнародних санкцій, гучних політичних погроз чи страху перед її наслідками. Путіна не зупинили власні втрати, кожна поразка на полі бою навпаки змушує РФ шукати нові можливості, а не відмовлятися від війни.
За майже три роки я бачив, як змінюється російська армія, як трансформується поле бою, як наші сили оборони адаптуються до війни, наче живий організм, що потрапив у вороже середовище. Українська армія навчилась не лише виживати в цьому середовищі, але й змінювати його на свою користь за допомогою найсучасніших винаходів. Проте жодні технології не здатні замінити головного на цій війні - солдата-піхотинця, який вгризається в рідну землю попри втому, біль і страх.
Читайте також: Війна в Україні: "Для мене не було іншого вибору, як захищати свій дім"
Від гвинтівки до FPV
Перший захід на передову важко забути: земля здригається під ногами, повітря розривають вибухи, тріск палаючих осель, пронизливий свист осколків та віддалені крики. В цей момент я вперше відчув справжню війну - її хаос та безжалісність. Пам'ятаю перші автоматні черги - короткі, уривчасті, немов наполегливі удари в саму реальність, вони з хрустом пробивали гілки дерев, бились об метал. Запах гару й пороху заповнював легені і, здавалося, відчувався навіть на язику - терпкий, насичений сіркою, ніби від десятків феєрверків одночасно. Але тут немає свята - лише гірка реальність війни.
Мій шлях у війську почався в розвідувальному взводі десантно-штурмової бригади, що звільняла Херсонщину, Миколаївщину, воювала на Донеччині та Запоріжжі. Спочатку ми бились за кожну посадку, потім - за кожну вулицю чи руїну в містах, зруйнованих артилерійськими дуелями та авіабомбами.
Після поранення та місяців реабілітації мене перевели до підрозділу радіоелектронної розвідки (РЕР). Тепер моя зброя - не автомат, а інформація. Аналізуючи радіосигнали, ми відстежуємо переміщення противника, пункти управління, ворожі безпілотники та засоби радіоелектронної боротьби (РЕБ).
Змінився не лише мій бойовий шлях, а сама війна. На полі бою з'явився новий вирішальний фактор. FPV-дрони, що на початку вторгнення здавались вимушеною імпровізацією, відчайдушною спробою компенсувати нестачу артилерійських боєприпасів, тепер - повноцінна високоточна зброя. Окопи, бліндажі, бронетехніка - все стає ціллю у своєрідному змаганні пілотів: хто перший виявить, долетить та знищить противника.
Слідом за розвитком безпілотників прийшов і новий виклик - протидія ним. РЕБ - тобто засоби глушіння радіосигналу - удосконалюються вражаюче швидко та змушують операторів FPV щодня змінювати частоти, покращувати алгоритми зв'язку, вигадувати нові методи наведення. Жодна перевага не може бути довготривалою і вимагає постійної кропіткої праці програмістів та інженерів.
Межа людської витривалості
Проте всі ці технологічні досягнення не здатні забезпечити головне - відновити сили тих, хто лишається на передовій у постійному напруженні. За три роки повномасштабної війни ротації піхотних підрозділів стали критичною проблемою для української армії. Втомлені солдати, що тижнями чи навіть місяцями сидять "на нулі" в очікувані заміни, втрачають пильність і моральний дух. Безсоння розмиває свідомість, тіло знемагає від браку їжі та води. У такі моменти ти вже не думаєш і не аналізуєш - просто існуєш, реагуєш на небезпеку, виконуєш накази.
Не місяцями - роками солдати воюють без реальної можливості хоч на кілька днів повернутися у нормальне життя. Навіть короткий перепочинок дав би змогу повернутись у стрій з більшою витривалістю. Але кожен боєздатний підрозділ нині на вагу золота.
На більшості напрямків ЗСУ ведуть стратегічну оборону, тож командування просто не має права відвести частину військ для відпочинку - на їхньому місці утвориться розрив, який противник негайно спробує використати. І поки війна триває, солдати залишаються на своїх позиціях, тримаючись ціною надлюдських зусиль.
Парадоксально, проте в умовно мирних тилових містах війна часто-густо відчувається навіть важче. Невиспані у нескінченних повітряних тривогах мирні жителі живуть нібито в очікуванні якоїсь трагедії, якій несила завадити. На фронті простіше: тут усе зрозуміло - є наказ, є завдання, є ворог. Головне - бути ефективним, бо від цього залежить не лише власне виживання, а й темпи наближення перемоги.
Сила спротиву
Війна змінила мене. З чогось абстрактного чи незрозумілого вона перетворилась на щоденну роботу, у жорстокій реальності якої все одно є місце для дрібних радощів: чашці гарячого чаю після виснажливого дня, можливості змити з себе бруд, кількох годинах тиші без вибухів. Справжня радість - це бачити, як безпілотники розбивають ворожі штурми на підходах до наших укріплень.
Звісно, я хочу повернутися до сім'ї, мирного життя, улюбленої справи. Ніколи більше не брати до рук лопати, не мерзнути в мокрих окопах, не їсти вермішель швидкого приготування, не мріяти про гарячу воду, санвузол та чистий одяг. Кожен з нас втомився, проте ми не можемо зупинитися. Ми не маємо іншого вибору, крім як воювати далі - не лише заради себе, а й за тих, хто вже не зможе повернутися, за тих, хто чекає на нас удома. За право жити вільними.
Я не вірю у швидкий мир, бо не бачу точок дотику для компромісу між сторонами. Навіщо агресору припиняти війну, якщо він продовжує свій "повзучий наступ", захоплюючи все нові території України? Росія не відступить сама по собі, зупинити її здатен тільки організований спротив. Лише там, де злагоджено діють піхота і дрони, технології і незламний людський дух, там ворог не має шансів просуватись далі.
При цьому кожне зволікання в наданні міжнародної підтримки дає ворогу шанс зміцнити свої позиції. Це очевидно для кожного, хто на передовій. Але наша боротьба триватиме попри будь-які політичні зміни чи коливання закордонних партнерів. Незважаючи на те, що деякі світові лідери нині перекладають відповідальність за початок війни з агресора на нас, наш спротив не ослабне. Адже ми захищаємо не просто територію, а нашу ідентичність та право на майбутнє.