Якби мене спитали, якій одній рисі мають навчитися українці, я б відповів без вагань - культурі вдячності.
Після початку повномасштабного вторгнення нас багато хвалять у світі і трохи рідше ми хвалимо себе самі, але найчастіше ця похвала має знеособлене звучання. Тобто ми кажемо, що Україна сильна і українці непереможні, ЗСУ найкращі і так далі, але далі збірних іменників наш язик не повертається. Як у тому мемі - щелепа не та.
Бо одна справа - захоплюватися кимось теоретичним і віддаленим від нашого буденного життя, і зовсім інша - сусідом з під'їзду. Українці, звісно, непереможні, але ж не наш сусід із під'їзду…
Наша "Укрзалізниця" найкраща, їздить вчасно попри всі обстріли, евакуює людей, ще й розвивається в цей час, щось покращує. Але ж це ефемерна "Укрзалізниця", а не провідниця, яка живе на сусідній вулиці чи яку бачимо у вагоні. От їй конкретно за що дякувати, чим захоплюватися? За те, що печивом приторговує? Чи що постіль волога?
Читайте також: Щоденник війни: День згорьованих соняхів
Збройні сили України - це наша опора й фундамент, захист і звитяга! Але ж то ЗСУ, яким захват і любов, а ось Вася з колишньої роботи, який служить уже другий рік - то щось інше. По-перше, він і не добровольцем пішов, а мобілізували. По-друге, що з нього візьмеш - підтоптаний уже, точно не Рекс. Та він і не воював толком - сидить там десь у тилу, солярку розводить. Молодець, що служить, звісно, але ж він не герой, не медійний, за що йому руку при зустрічі тиснути, за що дякувати?
Наша держава вистояла! Нас хотіли взяти за три дні, але Україна склала екзамен на міцність - і попри війну, блекаути, масовий відтік людей все досить добре функціонує. Але чи варто за це комусь подякувати? Комусь, може, й варто, але точно не державним службовцям з найближчої установи. То ж нероби, корупціонери, хами - тьху! Десь, мабуть, хтось щось і робить, але точно не наші! От їх би мобілізувати!
Цей перелік можна продовжувати довго і на різні лади. Та суть від цього не змінюється: мало того, що ми всім незадоволені і любимо нарікати, але ми ще й не вміємо бути вдячними. Навіть тоді, коли точно варто.
Пам'ятаєте, невдовзі після вторгнення була хвиля розмов про те, як біженці зі здивуванням відкрили, що Україна не така вже й відстала. Що навіть у значно багатших і стабільніших країнах є неусміхнені бюрократи, повільний і гірший сервіс, кола паперового пекла. А в нас - "Дія", банкінг, "Укрзалізниця", ЗСУ!
Читайте також: Щоденник війни: До чого сниться навала полівок? Семіотика тилу
Було б корисно навчитися перекладати ці абревіатури й збірні конструкції на конкретні імена й обличчя. Дякувати тим, хто давно на межі виснаження й зневіри, але ще якось тримається. Можливо, не герой, не ідеальний персонаж, може, робить щось зовсім незначуще і не аж так добре - але є тут, серед нас, для нас.
Вчительці, яка не дуже передова й сучасна, але яка десятиліттями вчить дітей за самі знаємо яку зарплату. Провідниці поїзда, яка перед нами завжди персонально винна за те, що кондиціонер не працює або працює занадто сильно. Працівнику водоканалу, який залізає в брудну яму латати старіші за нього труби. Поліцейському, який зупинив на дорозі і виписав вам штраф за перевищення швидкості. Голові ОСББ, який займається рахунками, підвіконнями і зборами, наче йому це найбільше треба.
І - о Господи! - політику, чиновнику, службовцю, який чи яка багато років працювали на те, щоб Україна відбулася.
Треба вчитися дякувати тим, хто біля нас. Бажано за життя - щоб ми не згадували їхні найкращі риси вже після смерті.
Бо інколи добре слово - це єдине, чим ми можемо поділитися і чим підтримати. Інколи добре слово - це єдине, чого від нас чекають.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.