Думаю, всі ми зараз знаходимося під враженням того, що відбулося у Білому домі у Вашингтоні, - маю на увазі зустріч президента США і президента України.
Мені натомість хотілося б сказати не про політику і не про моє ставлення до учасників цієї зустрічі, а поговорити про це з точки зору мови. Я - письменник. Мені запало у вухо те, ЯК представники Сполучених Штатів говорили про війну Росії проти України. Ту війну, яка знекровлює нас більше десяти років, повномасштабна фаза якої триває вже три роки, в якій загинули тисячі українців, яка сьогодні фактично торкнулася кожного з нас. Ту війну, про яку ми звикли говорити, керуючись своїми емоціями, в категоріях болю, в категоріях надії, в категоріях ненависті, в категоріях, які так чи інакше характеризують нас як людей, в яких є серця, в яких є совість і є сподівання на справедливість.
Натомість президент США говорив про цю війну як бізнесмен. Навіть та лексика, яку він використовував, це слово - "угода". Адже мова йде про надзвичайно складне рішення, надзвичайно важливий документ, який може врятувати долі мільйонів людей, який може змінити хід історії в той чи інший спосіб. А ось він говорив про це виключно як про якусь бізнес-ініціативу, бізнес-справу. Для нього це "угода", "карти", яких на руках українського президента немає. Загалом, весь цей лексичний набір, їхні закиди та коментарі справляли дивне враження: ось три роки триває велика війна, і раптом до розмови про цю війну долучаються люди, які попередні три роки про неї не говорили.
Цієї війни для них просто не було. До того, як почалася передвиборна кампанія Дональда Трампа, і він почав, зокрема, обіцяти своїм виборцям зупинити цю війну, не зрозуміло як, але за 24 години. До цього ніби і не було подібних розмов, і не було цієї війни. Аж тут раптом вони опиняються за столом перемовин і раптом бачать цю війну перед собою. Як сказав один із них: "Я бачив сторіз". Рівень їхньої емпатії, зацікавленості, зануреності в проблему знову ж таки видає лексика. "Сторіз" як рівень компетенції. Вірніше, її відсутності.
Читайте також: Андрій Любка: Три роки війни Росії проти України - на "Титаніку" вся Європа
І ось сидить компанія упевнених у собі людей, і пробує говорити про наші трагедії, біль, кров, надії, сподівання, про розчарування мільйонів людей країни, яка стікає кров'ю, намагаючись захистити себе від агресора. І говорять вони про це мовою бізнесменів, які просто намагаються підписати угоду, що буде вигідна передусім їм самим, їхнім виборцям, але можна спробувати, щоби вона в той чи інший спосіб врахувала інтереси всіх сторін. Зовсім інший підхід, інше трактування багатьох речей, аніж було до цього.
Ми звикли, говорячи про цю війну, говорити про сенси. Говорити про те, що нас наповнює. Говорити про те, що для нас є важливим і значимим. Говорити про свободу не просто як про красиве слово, а як дійсно про ту цінність і категорію, заради якої люди зголошуються добровільно брати в руки зброю і ставати до бою. Говорити про демократію як про цінність, заради якої люди готові протистояти агресору. Говорити про гідність як про поняття, за яке люди готові ставати під кулі окупанта, не боятись, не відводити погляду і залишатися собою.
Читайте також: Андрій Курков: Війна, демократія і диктатура забобонів
Для нас ця лексика за роки великої війни стала звичною, стала природньою, стала невід'ємною. І ось ми мусимо мати справу з людьми, які нам говорять про угоду і про те, що в нас на руках немає карт. І про те, що насправді це просто такий бізнес, only business, нічого особистого. Ми просто намагаємося з вами укласти угоду, яка буде вигідна для нас, ну і для вас, можливо, теж.
І це насправді таке неспівпадіння досвідів, шалена різність поглядів і цінностей. Це врізалося в око і запало в свідомість: виявилось, що люди, з якими ми сіли говорити про справедливість, насправді сіли з нами грати в карти.
Це важлива річ, болюча річ, неочікувана для нас. Припускаю, це те, з чим ми будемо мати справу надалі, те, що нам слід враховувати. Доки ми говорили про цінності, хтось просто прораховував бізнес-інтереси та бізнес-стратегії. Цей світ такий. Чи добре це? Очевидно, нічого доброго в цьому немає. Чи варто говорити, що все закінчується? Ні, нічого не закінчується, все триває далі.
Що в цьому доброго? Добрим є все, що лишає нам надію.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.