В Україні вийшов новий роман майстра сатиричного письма Олександра Ірванця - "Відьомська кров". Сатиричний фейлетон про рух опору українських відьом у Німеччині. Нетривіальний жанр і тема, скажіть? Та попри всю умовністю жанру, нова книжка Ірванця є, зокрема, чітким політичним висловлюванням, при тому доволі саркастичним і відчутно згірченим. Судячи з бібліографічних даних наприкінці роману, книжка писана у 2022-2024 роках, зокрема, в Берліні і Бамберґу, які стали місцем дії "Відьомської крові".
Ірванцю в перші роки повномасштабної війни РФ проти України надала прихисток саме Німеччина - враження від перебування на літературній резиденції стали основою для цієї книжки. Письменник час від часу сам заходить у сюжет, і поки його Таїсія переживає карколомні пригоди, він їх записує в режимі реального часу (якщо не спить і не триндить з Гофманом).
Берлін. На службі Ради відьом
Таїсія Живко - головна героїня "Відьомської крові". Відьма, причому династійна, з баби-прабаби. Киянка. З початку великої війни Таїсія, як і її посестри, включилася в оборону, формуючи магічну лінію фронту, рвалася безпосередньо в бій, але Відьомська рада скерувала її до Берліну. Місія Таїсії - зустрічати поїзди з українськими біженцями, допомагати їм в адаптації і убезпечити, щоби українцям там не зашкодили місцеві магічні сутності типу Старої з "Ганзеля і Гретель", яка чатує просто на вокзалі на загублених малят чи проклятого Снайпера Васі, що шариться тут від Другої світової чи педофіла Ганса-Золотим-Гусем. Кожна відьма опікується саме своїм народом. Так, поруч із Таїсією працює Скшетуський (той, що Миколай), який наглядає за поляками-заробітчанами. В усіх пригодах він буде поруч із Таїсею, бо у них спільний ворог. Росіяни, ясна річ.
До Берліну урочисто прибуває Рімма Корсакова - оперна співачка і могутня відьма, якій передали силу всі відьми з тієї богом забутої країни (ой, як нагадує Анну Нетребко). Корсакова - типу дисидентка і борчиння з режимом, яка між тим демонструє журналістам дівчинку Катрусю, котру викрала собі в Україні. Таїсія відразу розуміє, що Катруся зачарована і призначена, вочевидь, бути жертвою в ритуалі крові. Той мав би повернутися росіянам прихильність демократичного світу. Таїсія мусить цю наволоч зупинити (а ще пожалітися, яке ж в Берліні дороге опалення, бо пожалітися на це - то святе, вибачте).
Книжка напрочуд динамічна, героям нема коли зупинитися, втікають і наздоганяють. Читачам для того, щоби перевести подих, дають підказки для орієнтації на місцевості: розділи звуться за локаціями, де відбуваються події, - Berlin Hauptbahnhof, Tempelhof, Unter den Linden, тощо. Є одна щемлива деталь: всі локації у "Відьомській крові" є місцями загального користування, тимчасовим жилом, транзитними вокзалами, готелями, орендованими квартирами. Ніхто в цьому романі немає дому, це теж додає йому тривожності.
Як працює магія, або Чим пахне в Nanu-Nana
Сини магічні здібності отримують нечасто (воно і на краще, бо для сильної магії, як покажуть дуже наочно, непогано б мати під рукою свіжу менструальну кров). Відьми знають магію невидимості і магію крові. Вони можуть передавати свої сили іншій відьмі, навіть Рада чи Ковент можуть перелили всі свої сили колективно в одну відьму. Відьми не можуть керувати часом, а от старі могутні чаклуни можуть купити затримку часу за своє життя. От тільки навіювати думки відьми не можуть. І ще літати, ну хіба трішки. Відьми впізнають одна одну за запахом.
Найбільше запах відьом схожий на те, чим пахне в Nanu-Nana, - мережі магазинів декору: дрібнички, про які ви й не знали, що вони вам конче треба, поки не побачили їх у продажі. Скарбничка у вигляді бутерброду чи свічка у формі артишоку з запахом сіна. Серед цього мотлоху найкраще можна заховатися відьмі-біглянці, бо не ясно, чи то вона там пахне, чи то природний запах крамнички. (Злобна ремарка про декоративно-красивенький світ, що маскує щось істинно потужне і значуще прозвучала).
Рада Відьом - чітка структура, схожа на Раду Європи. З неї можуть виключити, заявку на членство можуть розглянути. Рада охоче виражає стурбованість і погано приймає кризові рішення. Є одна шикарна просто деталь в світі цієї магії: магічні сили Ради відьом прямо залежать від валового доходу країни. Пересічна німецька відьма отож сильніша за пересічну українську.
Магія на службі дипломатії
Магію в світі підпорядкували законам дипломатії. І знаєте що? Вона припинила бути дієвою і корисною. Перетворилася на безкінечні голосування в відьмопарламенті (сцена з такого засідання, в якій дуже легко впізнати відомих політиків, додається) і смішні вистави на вулицях. Вільшаний Король - наймогутніший чаклун Німеччини - так прагне отримувати силу від зачарування смертних, що щодня з парою румунських упирів влаштовує виставу, нібито наздоганяє вершника і забирає у нього дитя. Глядачі у захваті. Є в Берліні одна магічна сутність, котра не бере участі в розборках відьом і чаклунів, вона спостерігає за усіма, не устряючи в конфлікт - Ангели з кіна "Небо над Берліном". Тоді, коли треба і можна втрутитися, щоби врятувати цей світ, красиві Ангели просто дивляться меланхолійно.
Намарно питати, чи хтось з українців не знає це відчуття, коли ти корчишся на вогняному атракціоні, а на тебе дивиться весь світ. Точно знає. От це і є головна інтонація "Відьомської крові".
Отож цьому світі суцільних вистав і зацікавлених глядачів Таїсія має знайти щось, по вінця насичене енергією страху і захоплення спостерігачів, це видовищне і жахливе має стати її зброєю у двобою з російською відьмою... (Пофантазуйте пару хвилин, що то має бути, і читайте далі).
Німеччина. Війна пам'ятників
Мудрі історики назвали це місцями пам'яті: точки на культурній мапі, де сходяться потоки наших уявлень про визначну подію і те, як ми всі її маємо пам'ятати, місце, де різні спогади консолідуються, щоби стати однією спільною пам'яттю. Ці місця ми впізнаємо за певними знаками - за пам'ятниками, очевидно. Знаряддями у відьомських ритуалах Таїсії і Рими стануть саме вони: видимі і видовищні. Пам'ятники - настільки моцна сила, що оживлення монументів окремо прописано в Відьомському кодексі як критичне його порушення.
На боці росіян виступлять "Альоша" з болгарського Плодива і "Визволитель" з Трептов-парку (не здивували). За українців у цій битві - (а оце таки несподіванка!) Архангел Михаїл з пам'ятника Битві народів у Лейпцигу. Тут є цікавий момент: перші два пам'ятники уже в зафіксованій своїй офіційній назві слугують уславленню воїнської слави, демонстрації тріумфу переможців. Пам'ятник Битві народів, окрім залу слави, має крипту, в яку і веде брама, що її охороняє, опустивши очі в закривавлену землю Архангел, що вшановує пам'ять полеглих. Це дуже наочне втілення різниці двох підходів до того, як ми пам'ятаємо війни: "можемо повторити" проти "ніколи більше".
Шахрайська гра в першопричини
В українській прозі після 2014-го, а надто після 2022-го створене чимало текстів, в яких причини війни, результати конкретних бойових зіткнень і наслідки українського опору поясненні втручанням надприродних сил. Заповітні Мавки, Русалки, Чугайстери, авторські "той, хто греблю рве", національні символи на кшталт Борщу, міські легенди на кшталт Змія Київського і Привиду Києва, ясно що й відьми - в їхніх світах так само точиться війна, яка впливає на війну, що триває в світі людей. То Русалки танки зупиняють, спровокувавши розлив Ірпеня, то Сметана з Майознєзом трощяться в небі над Дебальцеве. Ірванець в попередній прозі часів великої війни теж був оживив музейних радянських і нацистських символів Другої світової та змусив своїх героїв відвойовувати у них Рівне.
Будь-яку історичну подію література пише як причинно-наслідковий зв'язок, упорядковує події, котрі учаснику здаються не пов'язаними, в рівненьку діахронічну модель. Фентезі і сатири, які маскуються під фентезі, роблять те саме, але складається така собі невинна, злегка шахрайська гра в першопричини. Причина є і наслідок є, але зв'язку нема.
Природа таких текстів, як "Відьомська кров", очевидна ж, правда? Дуже хочеться, щоби все, що з нами відбувається, мало сенс, якщо вже не природний, то бодай надприродний. Дуже хочеться, щоби весь світ, коли ми в біді, був за нас, включно з іншими світами і богами всіх наших пращурів. Дуже хочеться, щоби все, що відбувалося, мало причину. Навіть якщо це витівки московитської Ради відьом. Але Олександр Ірванець пише таки сатиричний роман, тут читач мусить (!) усвідомлювати свої палкі бажання як безпідставну, боюся, гру першопричин.
Гіркувата книжка, я ж попередила.