Німецький лікар про роботу в Україні в умовах війни

Німецький лікар Танкред Штебе свого часу був членом правління "Лікарів без кордонів", нині він є медичним координатором в Україні цієї міжнародної гуманітарної організації. В інтерв'ю DW Танкред Штебе розповів про прогалини української системі охорони здоров'я з огляду на війну, торкнувся питання резистентних до антибіотиків бактерій та поділився своїми думками про те, чим можуть допомогти іноземні медики.

Deutsche Welle: Пане Штебе, чим допомагають "Лікарі без кордонів" в Україні в умовах війни?

Танкред Штебе (Tankred Stöbe): По-перше, це підтримка лікарень, які працюють поблизу фронту, наприклад у Херсоні. Ми надаємо лікарів і допомагаємо з логістикою, доправляємо медикаменти та інші медичні матеріали. Це допомагає продовжувати роботу лікарень у важких умовах. Крім того, в Україні у нашому розпорядженні є 21 спеціалізований автомобіль для транспортування пацієнтів, зокрема тих, хто перебуває у важкому стані. Ми перевозимо пацієнтів з прифронтових лікарень до Києва або лікарень на заході України. Ми їздимо туди, куди інші не їздять. Ми здійснили за понад три роки війни більше 30 тисяч таких евакуаційних рейсів. Інші напрямки нашої роботи - підтримка хронічно хворих у прифронтових регіонах, а також допомога з ранньою реабілітацією людей, які втратили руки або ноги. Йдеться про фізичну терапію, лікувальну гімнастику, психотерапію і оброблення ран, протибольову терапію. Варто зазначити, що ця рання реабілітація важкопоранених в Україні ще не є стандартною практикою. В Україні за роки війни налічуються сотні тисяч важкопоранених. Лише кілька тисяч з них пройшли ранню реабілітацію з нашими спеціалістами. Ми проводимо навчання психотерапевтів і фізичних терапевтів навичкам ранньої реабілітації.

Ви кажете, що у цьому питанні є прогалина у медичній системі. Чому важливо її закрити?

В Україні стандартна практика виглядає так, що поранених доправляють на лікування до хірургічного відділення шпиталю. Після тижнів там пацієнтів відправляють додому і лише після подальших кількох тижнів їх відправляють до санаторіїв на загальну реабілітацію. Такий підхід можна назвати застарілим, він також не відповідає нинішній особливій ситуації з великою кількістю важкопоранених. Підхід, який ми намагаємось впровадити в Україні, передбачає початок реабілітації вже протягом першого тижня після поранення. До цього залучається фізичний терапевт, психотерапевт і молодший медичний персонал. Кожен день зволікання з початком реабілітації посилює атрофію м'язів і скутість суглобів, загоєння ран ускладнюється. Якщо не починати негайно з реабілітацією, це ускладнює і подальше протезування. Тому часу гаяти не можна в жодному разі. Кожен день, на який можна пришвидшити реабілітацію, допомагає зробити подальше життя цих людей більш стерпним. Втрачений час вже не надолужиш. Тому ми проводимо тренінги, намагаємося максимально поширити ці знання в Україні, залучаємо тисячі фахівців у процес обміну досвідом. 

Ви говорите про великі виклики і масштабні проблеми, за які ви взялися. Як неурядовій організації вдається робити такі великі справи?

Ми у перші тижні великої війни відправляли до України іноземних фахівців для допомоги на місці. Але згодом перейшли на роботу передовсім з місцевим персоналом. Нині в Україні наша команда налічує близько 400 фахівців - від лікарів різних профілів до фармацевтів, медсестер і фізичних терапевтів. Ми на 100 відсотків працюємо за приватні пожертви. Це дає нам незалежність діяти так, як ми вважаємо за потрібне. Водночас ми дуже стурбовані різким скороченням державної допомоги з боку США в рамках програм USAID. Загалом можна говорити про небезпечну тенденцію - міжнародна допомога поступово скорочується. Це ставить під загрозу всю систему медичного забезпечення в умовах війни.

Які наслідки згортання програм USAID ви вже бачите в Україні?

Американські кошти йшли, зокрема, у програми з боротьби з ВІЛ/СНІД і туберкульозом по всьому світу, програми ментального здоров'я, а також щеплення населення. Чимало організацій і в Україні, які здійснювали проєкти за підтримки USAID, скорочують діяльність і звільняють персонал. Твердження американських політиків про те, що скорочення фінансування USAID не матиме негативних наслідків, не витримує жодної критики. Від скорочення програм з підтримки системи охорони здоров'я протягом наступних місяців і років постраждає багато людей, зокрема й в Україні. 

Тим важливішою стає ваша робота, а також допомога інших донорів. Які ще найгостріші проблеми у системі охорони здоров'я в Україні ви бачите з огляду на війну?

Нерідко спливає багато годин або й днів, перш ніж тяжкопоранені з лінії фронту потрапляють в шпиталі, де їм можуть надати повноцінну допомогу. По всій ланці надання медичної допомоги бракує персоналу. Це відчувають на собі як хронічно хворі, так і поранені. На тлі війни і великої кількості поранень загострилася проблема зараження резистентними до антибіотиків бактеріями. Пацієнтів нерідко перевозять з одного шпиталю до іншого, при цьому не завжди дотримуються заходи гігієни, а у переповнених палатах на багато ліжок бактерії поширюються особливо швидко. Загалом система медзабезпечення працює на межі своїх можливостей, особливо коли йдеться про медзаклади біля лінії фронту. 

Ви згадали проблему антибіотикорезистентних бактерій. Ця проблема не нова, але в чому її небезпека саме в умовах війни?

Транспортування поранених з лінії фронту непросте і займає час. Часто немає можливості належним чином дотримуватися приписів щодо гігієни. Пріоритет у складних умовах - зупинити кровотечу, врятувати поранені кінцівки, якщо це можливо. При цьому відходять на другий план такі процедури як аналізи на резистентність до антибіотиків, часто їх дають "наосліп". Крім того, якщо і виявити пацієнтів з резистенціями до антибіотиків, часто неможливо ізолювати їх від інших пацієнтів, як це має бути. Все це нереально у нинішніх умовах війни. Проблема щодня стає дедалі масштабнішою.

Резистентність до антибіотиків - для нефахівців це звучить абстрактно. Що це означає на практиці?

Це забирає життя людей. Подекуди інфекція резистентними бактеріями настільки сильна, що її неможливо подолати наявними препаратами. Навіть привезені з Заходу дорогі резервні антибіотики не діють у деяких випадках. Міжнародній спільноті варто пам'ятати, що цю проблему неможливо обмежити лише Україною. Ці бактерії не знають кордонів і поширюватимуться за межі України. Чим довше ми спостерігатимемо і не допомагатимемо, тим швидше це буде європейською, а згодом і глобальною проблемою. Ці мультирезистентні бактерії потрапляють до інших країн, зокрема, з пораненими, яких вивозять на лікування. Але й іншими шляхами. Тому ми невпинно закликаємо міжнародну спільноту допомагати українським медикам, бути солідарними. Не в останню чергу у власних інтересах. Щоби мати можливість тримати ці резистентні бактерії під контролем і мати можливість їм протидіяти. Ми дуже стривожені нинішнім розвитком подій.

Чи є якісь серйозні оцінки щодо того, скільки пацієнтів померли від інфекції резистентними бактеріями?

Давати точну оцінку дуже складно. Якщо у "важкого" пацієнта тяжке зараження крові - сепсис, то зрештою складно визначити причину смерті - чи це безпосередній наслідок поранення чи вирішальним став сепсис. Що я впевнено можу сказати: лікування поранених з інфекцією резистентними бактеріями значно ускладнюється. Лікарі, які опікуються у Німеччині пораненими українцями, констатують: нерідко проблема резистентноcті, з якими прибуває до Німеччини пацієнт, становить для них більший виклик, ніж безпосередньо саме поранення. У деяких випадках це коштує пацієнтам життя - з хірургічної точки зору їм можна допомогти, але немає антибіотиків, які можуть подолати їхній сепсис через резистентні бактерії. Ці мультирезистентні бактерії - це чорний привид, таємний вбивця у лікарняних палатах. Невидимість цього ворога робить його небезпечним. Коли треба зупинити кровотечу або обробити відкриту рану, це - природньо - виходить на перший план. В екстрених ситуаціях, коли є пряма загроза життю, коли потрібна ампутація, лікарі діють в екстреному порядку і не думають спершу про невидиму загрозу інфекцій. 

Чим може у цій ситуації допомогти міжнародна спільнота?

Українські та, зокрема, німецькі лікарні укладають партнерства і обмінюються досвідом. Лабораторії співпрацюють, це допомагає виявляти резистентні бактерії і надати цілеспрямовану терапію резервними антибіотиками. Важливо доносити інформацію про цю проблему до всіх ланок надання допомоги, зокрема, першої допомоги, що надається поблизу фронту і допомагати з негайним виявленням відповідних інфекцій. Треба, щоб лікарі в Україні мали можливість реагувати на резистентне зараження якомога раніше і якомога дієвіше.

Ви навели кілька прикладів масштабних викликів, які потребують структурних змін у системі охорони здоров'я. Крім обміну досвідом, чи бачите ви також системні зміни у підходах?

Протягом перших трьох років масштабної війни з цим було складно. В умовах масових важких поранень лікарні завантажені до межі порятунком життів, тому до переосмислення підходів руки не доходять. До того ж статистика про смерті й поранення в умовах війни є державною таємницею і це питання не обговорюється. Однак поступово ми відчуваємо дедалі більшу відкритість лікарень до обговорення системних змін. Напевно, це пов'язано з тим, що вони у розпачі від вкрай скрутної ситуації, в якій опинилися, і дуже потребують міжнародної допомоги. Останнім часом відкривається дедалі більше дверей для співпраці.