Наближення фронту. Як евакуюються мешканці Добропілля

"Ми сидимо на торбах", - змальовує життя в Святогорівці місцева мешканка Наталя. Святогорівка - село у передмісті Добропілля, де росіяни просунулись майже на десяток кілометрів. Хоча українські військові згодом звільнили кілька населених пунктів, сусідні громади залишаються під постійним вогнем. 

Наталя не їде зі Святогорівки лише тому, що від евакуації відмовляються її літні батьки. "Батько каже: тут я народився, тут я і помру. Я кажу, помреш. Але хто тебе буде закопувати, коли всі поїдуть?" - переказує жінка.

Ми зустрічаємо її у спорожнілому селі під час евакуації, яку проводять поліцейські евакуаційної групи "Білий янгол" разом із волонтерами. Екіпажі, що зазвичай їздять у найнебезпечніші місця, тепер працюють у Добропільського районі, донедавна тиловому.

Як усюди на Донеччині, тут росіяни намагаються перебити логістику, атакуючи автівки дронами. Між населеними пунктами з'являється дедалі більше коридорів із антидронових сіток. 

"А де я буду жити?"

Евакуація небезпечна, тож екіпаж їздить на броньованій автівці, обладнаній засобами РЕБ. За кермом - волонтер благодійної місії "Аура" Давид. За мапою стежить поліцейський Ілля Мальцев. У Святогорівці вони мають заїхати за двома адресами. 

За першою адресою чекає 74-річна Марія, вона вже зібрана. Поліцейський підхоплює її торбу, волонтер - підтримує саму жінку. Вона йде поволі, спираючись на тростину.

Марія сідає в машину й починає важко дихати. "Дрони летять прямо на нас. Усе - через наші будинки, - розповідає жінка. - Я не хотіла виїжджати - думала, вже стара. Але життя змусило. Уже нестерпно - на нашій вулиці залишилась лише одна сусідка. Всі решта виїхали". 

Аби знайти другу адресу, евакуаційникам доводиться блукати вулицею. Нечисленні сусіди не знають 70-річну жінку на імʼя Тетяна, яке вказане в заявці на евакуацію. Зрештою, поліцейський знаходить її в одному із занедбаних будинків. Виявляється, вона переселилась сюди тиждень тому - після того, як її багатоповерхівка в сусідньому Добропіллі була зруйнована обстрілом. "Мої речі залишились там", - каже Тетяна.

"Погнали. Нема чого тут сидіти", - переконує її Ілля. Жінка виходить у двір, спиняється, затуляючи обличчя руками. Вона не хоче їхати, але дякує евакуаційникам. "А я вже думала, що про мене забули", - посміхається Тетяна.

Уже в дорозі зі Святогорівки жінка цікавиться, де вона тепер отримуватиме пенсію. "Там, де будете жити", - припускаю я. "А де я буду жити?" - розгублено запитує жінка. 

"Обстановка змінилась дуже різко"

Розселення людей, що виїхали з прифронтових громад, не менш складне, ніж їхня евакуація, говорить поліцейський "Білого янголу" Костянтин Туницький. Він - також переселенець. Працював у Гірнику, жив у Кураховому, окупованом від початку цього року.

Евакуйованих із Добропілля, Святогорівки й інших сіл привозять до проміжного пункту на Донеччині. Тут працюють волонтери з кількох благодійних організацій. Вони везуть переселенців далі, до Дніпропетровської області. Там їх або посадять на поїзд, або поселять у тимчасовий притулок. Однак цього тижня кількість евакуйованих значно перевищила кількість місць у притулку. Переселенців селили навіть у намети. 

Із Добропільського напрямку щодня надходить кілька десятків заявок на евакуацію, каже поліцейський Костянтин. "Наприклад, у Добропілля прилетіла керована авіабомба - багатоповерхівка була вщент зруйнована. У під'їзді на нас чекали п'ятеро людей, які там і ночували", - розповідає поліцейський і додає: "Обстановка змінилась дуже різко". 

Евакуаційним екіпажам не вистачає броньованих автівок - одну з них днями пошколило уламками від КАБа у Святогорівці.

Якщо евакуаційники не можуть заїхати в населений пункт через високу небезпеку, вони просять людей вийти звідти пішки, пояснює Костянтин і згадує випадок із минулого тижня. "Селище Никанорівка біля Білицького - там були запеклі бої. Дідусь і бабуся, обидва погано ходять, вивезли на тачці повністю лежачу бабусю. Вони дійшли до Білицького, зловили зв'язок, подзвонили нам, і ми їх підібрали. Вони розповіли, що, коли зайшли російські військові, вони застрелили сина цієї лежачої бабусі та її сусідів, які ховались у підвалі", - переповідає поліцейський. За його словами, з цього села це єдині вцілілі.

"Місто швидко зібралось і поїхало"

Із Добропілля і передмість люди виїжджають і власним транспортом. У пункті збору евакуйованих зупиняється автівка із білою стрічкою та причепом. Стрічка - аби захиститись від російських дронів, причіп - аби перевести усе своє життя на нове місце, пояснює власниця автівки Наталя. 

Наталя виїхала з Добропілля разом із чоловіком і кішкою. "Там уже розбили багато будинків, дуже багато. У місті дуже страшно, - розповідає жінка. - Місто швидко зібралось і поїхало". 

"Чесно, я сама ще не визначилась, що робити далі, - продовжує Наталя. - Треба все це пережити". Наразі вона прямує у Тернопіль до сина - військового, демобілізованого після травми. Втім, мати Наталі залишилась у Добропіллі. "Я не змогла її вмовити", - зітхає жінка.

Буває, що люди відмовляються від евакуації. Зазвичай через те, що на евакуацію їх записували не вони самі, а їхні родичі, які за них хвилюються, пояснює поліцейський Костянтин. Але навіть у такій ситуації евакуаційники намагаються вмовити людей. "Адже настане момент, коли вже ніхто до них не доїде. А людина хотітиме виїхати", - пояснює Туницький.

"Моя вам порада - рятуйтесь"

Як це - не мати можливості виїхати, знає 56-річний Олег із Покровська. "Моя вам порада - їдьте, рятуйтесь", - закликає чоловік. На його обличчі рани, над оком - накладений шов, рука перебинтована. Сьогодні зранку Олег виїхав з Покровська на велосипеді. "Я вирвався, мені пощастило, - каже він. - А по дорозі багато лежить підбитих велосипедів, мотоциклів, машин".

Три дні тому на подвірʼя Олега прилетів російський ударний безпілотник. "Літав маленький літачок, нарізав кола. Я жодної загрози не представляв. Миттєвий вибух - я думав, мені випалить очі", - згадує чоловік. Сусіди надали йому допомогу. Втім, чоловік частково втратив зір.

Він вирішив виїжджати, адже у Покровську вже не працюють лікарні. "Постійно обстріли. Будинки палають. Міста нема", - каже Олег. У червні від артилерійського снаряду загинув його брат - його поховали під парканом. "Людей багато поховано на клумбах, у городах", - додає Олег. 

"Якщо хтось сумнівається, моя вам порада - їдьте", - повторює чоловік. Торік у вересні, коли у Покровську почалась евакуація, чоловік відмовився їхати, але відправив до Одеси дружину й доньку. "Я нікого не чекав, - виправдовується він. - Просто майно. Я все це сам робив - будинок. Як усі звичайні люди".

"Я тримався за своє майно. Але виявилось, що життя дорожче", - підсумовує Олег. Тепер його речі вмістились у дві торби. Із ними він їхатиме до дружини й доньки. Лише сьогодні вони дізнались про його поранення, адже зв'язку в Покровську немає.