20 травня 2025 року стало відоме ім'я нового лавреата Міжнародної Букерівської премії. Нею стала книжка з Південної Індії.
Премія, яка обслуговує глобалізаційний світ
Міжнародний Букер заснували 2005-го. Довго до того існувала і набирала ваги, поки не стала одною з найпрестижніших у світі, Букерівська премія. Нею відзначають найкращий роман англійською мовою. Міжнародний Букер - спін-оф головної премії, ним нагороджують так само найкращі романи англійською мовою, але перекладені.
Міжнародний Букер привчає читати переклади - це очевидна його місія. Разом із тим Міжнародний Букер у такий спосіб накидає тренди одного книжкового ринку іншим, підпорядковує традиції однієї літератури іншій (оцінюють перекладені книжки люди, вирощені на англомовній прозі, цей факт треба враховувати). Це теж доста явне завдання.
Вийти на англофонний ринок із перекладом дуже складно: ті, хто читають англійською, воліють читати твори в оригіналі. Міжнародний Букер означує ті зусилля, котрі доклали неангломовні літератури, щоби припасти до смаку читачам, уявлення про цінність і актуальність прози у яких сформовані глобалізаційними процесами.
Отож лавреати Міжнародного Букера балансують: мусять бути достатньо екзотичними, аби бути цікавими, та не сильно чужими, щоби не злякати. Премія, яка на старті задумувалася як етикетний жест у бік літератур, котрі розвиваються на своїх національних мовах, стала незлецьким таким маркером, що, зрештою, тримає в купі світовий літературний процес і ширше: в чому полягають глобалізаційні тенденції сучасності.
Які книжки підсвітили 2025-го
2025 року у фінал Міжнародного Букера увійшли шість прозових творів. Всі книжки - навіть ті, які претендують на розкриття гострих тем, - повільні (попри те, що дуже короткі), навіть сугестивні. Ніхто не робить різких рухів.
Анн Серр, "Капелюх зі шкіри леопарда". Фанні пошкодила руку, тепер не може грати на піаніно. Відтоді вона перестала бути милою, якою ніколи не була, і почала цупити речі в магазині. Одного дня вкрала леопардовий капелюх. Смішний капелюх: мабуть, весела бешкетна жіночка, треба з нею зблизитися, - думали б всі навколо. Але Фанні ніколи того капелюха не носила, леопардова дівчинка залишилася жити у неї всередині, руйнуючи її… Роман-некролог із Франції.
Солвей Бале, "Розрахунок обсягу. Книга І". 18 листопада, дім на півночі Франції - щоранку Тара Селтер прокидається саме там і саме в той день. Ми з нею познайомимося, коли вона переживатиме 18 листопада 121-й раз. Вона живе в тому будинку з Томасом, вони подружжя, яке торгує антикварними книжками. Свою вічність Тара витрачає на спроби порозумітися зі збентеженим чоловіком, на перечитування улюблених книжок, милування дощем і на обіди зі свіжої городини… День бабака з Данії.
Вінченцо Латроніко, "Досконалість". У берлінській квартирі живе молода пара італійців. Вони не говорять німецькою, працюють з дому. Анна і Том - обоє вебдизайнери, вони переконані, що різні люди - це суто візуальна розбіжність. Креативні 2010-ті зміняються тривожними 2020-ми, чомусь захотілося додому… Роман про цифрових кочівників із Італії.
Венсан Делакруа, "Малий човен". Осінню 2021-го через Ла-Манш в Британію перепливали човники з біженцями, човен із 30 людьми затонув. Більше двох годин нелегальні мігранти телефонували до служб порятунку, а Британія і Франція не могли вирішити, в чиїх водах сталася катастрофа. 2023-го відкрили кримінальну справу на п'ятьох робітників служби порятунку. Головна героїня роману - французька операторка, яка приймала телефонні дзвінки біженців, яку ми чуємо під час допиту щодо професійної недбалості... Соціальна докупроза з Франції.
Хіромі Кавакамі, "Під оком великого птаха". Далеке майбутнє. Люди більше не родяться, їх вирощують в інкубаторах з ДНК різних істот, а виховують спеціально сформовані під це завдання групові родини. І ці родини складаються не лише з людей, а й з рослин, наприклад. Люди живуть в самоізоляції, але можуть проєктувати свою свідомість на інші істоти, на птаху, скажімо. Кая і Ной - люди на основі мінералів - покохали одне одного… Химера з Японії.
Читайте також: Переписування класики: який роман став лавреатом Пулітцерівської премії з художньої прози?
Чому переміг роман про дискримінації мусульманок
Лавреат Міжнародного Букера у 2025 році - "Світильник серця" Бану Муштак.
Жінка помирає, народивши сьому дитину, її чоловік одружується знову за сорок днів на 18-річній юнці, старша донька померлої виховує дітей, покинувши навчання. Цю історію спостерігає юна жінка, яка щойно вийшла заміж з великої любові і, напевно, уже вагітна; вона кричить в лице наново пошлюбленому вдівцю, що він не має права згадувати покійницю. Старша донька тим часом бавить немовля-сестру. Так починається книжка-лавреат. Феміністичні новели такого ґатунку ми багато читали в середині 1990-х - бач, вони знову актуальні.
"Світильник серця" - не роман, а збірка оповідань, найпростіша з технічного погляду книжка серед короткого списку, з дуже очевидною тематикою. Жінка-мусульманка зведена до функції: народжує дітей і помирає, на зміну приходить молодша, родить і помирає. Гостро соціальна проза, майже публіцистична, в ній те, що написано, означає рівно те, що написане, не більше.
Під холодним дощем біля мечеті чекає Аміна, мають прийти колишній чоловік і мутаваллі, мають вирішити, чи буде колишній чоловік Аміни утримувати її та трьох доньок, котрих вигнав з дому, бо то не сини, і взяв за себе молодшу жінку; Аміна поволі замерзає, але мутаваллі затримується, він в цей час сперечається з дружиною, бо та після народження сьомої дитини вимагає операції з перев'язки труб, щоб більше не мати дітей, а їй іще 30-ти нема. Це одне з найсильніших оповідань у книжці і, так, воно значить саме те, що значить. Жінка, яка не родить синів, буде покараною чоловіком, жінка, яка родить синів, так само буде покараною чоловіком.
Кожна жінка, яка з'явиться в просторі "Світильника серця" або щойно народила дитину, або вагітна. І це не подається як природний стан речей. Ні, не той факт, що жінки родять дітей, а той факт, що до 30-ти жінки родять десяток дітей. Журі відзначила історії Муштак як життєствердні. Найболісніші сторінки збірника - це побіжні, ніби вибачливі згадки про глибоку післяпологову депресію, з якої жінка не встигає вийти до народження наступної дитини (здається, це досвід Муштак автобіографічний).
Демографічна криза і тісно пов'язані з нею кризи міграції є темою - головною чи побіжною - кожного твору в короткому списку цього Букера. Тема ця європейській експертній спільноті явно болить. І в прозі Муштак вона дуже виразна. Припущу, це був один із факторів перемоги "Світильника серця".
Зваба контрольованою чужістю: на замітку українській прозі
Бану Муштак живе на півдні Індії, вона мусульманка, пише мовою каннада (вперше книжка, чий оригінал написаний каннада, привернув увагу великої премії у Європі). У прозі Муштак багато, дуже багато пояснюється якихось місцевих побутових дрібниць: їжа, одяг, ритуали ввічливості тощо. Вона описує смаки і запахи. Вона щедро включає в живу мову героїв діалектизми, а перекладачка обережно і детально пояснює ті слова, які не можна просто перекласти, адже в англійській нема предметів, що ті слова означають. Переконана, ви знаєте такий оповідний прийом: коли ледь не пів книжки курсивом і треба гуглити, що за річ за тим курсивом ховається. І от журі Букера називає цю книжку новим неочікуваним досвідом для англомовного читача. І у такий спосіб відстрибує якомога далі від того, що Муштак пише про реальну конкретну соціальну біду.
Бо є тут один засадничий момент: екзотична проза дозволяє читачу з країн "першого світу" не ідентифікуватися напряму з проблемами, котрі така проза рефлексує. Соціальна проза, яка потребує дій з вирішення проблеми, перетворюється на акт естетичного задоволення. Це не про нас і нас не стосується, ми тут просто вдячні читачі.
Читайте також: Щоденник війни: Співчуття без привласнення горя
От таку сталу тенденцію зафіксував Міжнародний Букер 2025 року.
Натякаю прозоро: як би українські автори зараз зі шкіри не пнулися, розказуючи про життя під час війни і окремо про війну, прямої ідентифікації читача з такими текстами не буде серед тих, хто такого досвіду не має, надто екстремальні такі очікування. В цьому присуд, але й позитивний прогноз. Актуальна українська проза так само нині проходить за розрядом екзотичної й емоційно дистанційованої.
До речі, в італійському романі-фіналісті є кумедне: там звучить оголошення про оренду квартири в Берліні, в оплату включені послуги прибиральниці-українки. Події припадають на початок 2010-х, на ті часи Європа має просто розказати про українців. В 2020-х то уже було б дуже слизьким жартом. Хочемо ми того чи ні, Україна в очікуваннях читача поза межами України дорівнює війні.
Книжки про те, як страждають українці на своїй землі - те саме, що й книжки, як страждають мусульманки в Індії: новий чуттєвий досвід для англомовного читача. Даруйте мій цинізм, бо ж працює, бачите! Книжки про колоніальні війни в Африці, напруження в Пакистані, про руйнівні наслідки комунізму - так само серед недавніх лавреатів Букера. Шанованим Міжнародним Букером, себто премією прицільно політичною, відзначають прозу про важкі соціальні проблеми, дякуючи їй за талант зображати біди, котрі країни "першого світу" напряму не торкаються (наразі).
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.