Деколонізація в Одесі: про що сперечаються жителі міста

Через весь центр Одеси - від Залізничного вокзалу і аж до мерії - тягнеться вулиця Італійська. Тут завжди панує жвавий рух:  одна за одною проїжджають автівки й громадський транспорт, кудись поспішають жителі міста, натомість туристи поволі роздивляються усе довкола. На цій вулиці розташоване італійське консульство, одеська філармонія, центральний універмаг і готель "Бристоль", який зазнав пошкоджень внаслідок чергового російського ракетного обстрілу.

Вулиця Італійська була перейменована на Пушкінську 1880 року. Торік у липні їй повернули історичну назву в рамках деколонізації. Та поки Росія продовжує нищити історичний центр Одеси, у місті точаться суперечки щодо виконання закону про деколонізацію. Зносити чи залишати пам’ятники? Куди їх подіти? Які вулиці перейменовувати? Робити це зараз чи вже після закінчення війни? І що робити з Пушкіним? Тим самим, що досі стоїть навпроти одеської мерії. Тим самим, чиє ім'я донедавна носила вулиця, куди нещодавно прилетіла російська балістика. 

У чому суть закону про деколонізацію?

Під час повномасштабного російського вторгнення ці питання стали ще гострішими. А в липні 2023 року набув чинності закон "Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топоніміки".

За визначенням Українського інституту національної пам’яті, російська імперська політика - це системні дії, які в різні історичні періоди були спрямовані на підкорення, експлуатацію та асиміляцію українського народу, включно з русифікацію та її пропагандою. Цей закон передбачає зокрема ліквідацію російської імперської символіки з публічного простору - пам’ятників, символів і топонімів від часів Московського царства до сучасної Росії. Рішення має ухвалювати місцева влада. Якщо вона не зробила це у визначений термін, повноваження переходять до голови обласної адміністрації. Так сталося і в Одесі.

Артем Карташов, член робочої групи з деколонізації при ОВА, розповідає, за якими критеріями визначали, хто з історичних постатей підпадає під закон про деколонізацію: "Чи займала особа певні посади в органах влади управління імперії, чи вона причетна до встановлення радянської влади на території України, чи вона причетна до пропаганди комуністичного режиму або імперського режиму, чи вона закликала до русифікації або українофобії, чи вона пов'язана з переслідуванням учасників боротьби за незалежність у ХХ столітті". 

Проте є й винятки: якщо, наприклад, особа водночас захищала права українського народу, розвивала українську національну державність, науку, культуру (крім працівників радянських органів держбезпеки). 

Лист до ЮНЕСКО

За цими критеріями нарахували понад 400 найменувань вулиць і 19 пам’ятників в Одеській області. Тут і почалися суперечки. Частина культурних діячів Одеси навіть звернулася до ЮНЕСКО із проханням відкласти до кінця війни рішення щодо долі культурної спадщини міста. Один із підписантів листа - історик мистецтва Кирило Ліпатов.

"Зрозуміло, що події останніх 10 років, і особливо останніх трьох років вимагають зміну ставлення до такої "незручної пам'яті", - каже Кирило Ліпатов. Проте йому здається, що "зараз перед українською державою, українським суспільством є більш актуальні, більш важливі питання і виклики, ніж вирішувати незручні питання, які є в будь-якому місті". 

На думку Ліпатова, сам факт демонтажу імперських пам’ятників не здатний стерти в головах людей імперські стереотипи. А замість того, щоб зносити їх, можна додати у публічний простір нові пам’ятники, які вшановують українських діячів культури та мистецтва, пов’язаних з Одесою. І додає: "Принципово те, що будь-який пам'ятник за свою історію існування змінює контексти. Ми маємо навчитися працювати з незручним минулим, з не тими контекстами, які потребують деконструкції". 

Проте історик Тарас Гончарук звертає увагу на те, що часто діячі, яким поставили пам’ятники в Одесі російським коштом, насправді заледве були дотичними до історії міста. А от відомих українців там майже не вшановували.

Як приклад Гончарук наводить пам’ятник Володимиру Висоцькому біля Одеської кіностудії, який знесли у грудні минулого року. "Це московський актор, відомий в Радянському Союзі. Тут він просто знімався", - каже історик, натомість, за його словами, тут немає пам'ятника відомому українському режисерові Олександру Довженку, який тут знімав свої перші фільми, Лесю Курбасу, який працював на кіностудії, чи українському письменнику Юрію Яновському: "Він писав про український Голлівуд на березі Чорного моря. І, бачите, там, де український Голлівуд був на березі Чорного моря в 1920-их роках, поставили нам москвича Висоцького. От вам вся ваша культура". Те саме відбувалося і з назвами вулиць в Одесі, каже Тарас Гончарук. 

Очищення від імперських маркерів чи знищення культурних пам’яток?

Критики деколонізації в Одесі вважають, що перейменування вулиць і демонтаж пам’ятників - це знищення культурної пам’яті міста. Одеський журналіст Леонід Штекель порівнює ці дії із діями хунвейбінів - членів груп молоді в Китаї, за допомогою яких Мао Цзедуну вдалося провести "культурну революцію". "Я вважаю, що ті люди, які зараз зносять пам'ятники та перейменовують вулиці, - це ті самі "хунвейбіни". Тобто історія одеської культури, яка мала безліч різних пластів, вона дуже неоднозначна, вона дуже складна, просто витоптується на смерть", - вважає Штекель. 

Щоб привернути увагу до цієї проблеми, Штекель влаштовує акції проти зносу пам’ятників в Одесі. "У нас перейменували всі вулиці, які носили імена письменників, які входили до Одеської школи письменників, - це Катаєв, Ільф та Петров, Бабель, Паустовський. Тобто це люди, які були гордістю одеської культури".

Та і Бабель, і Пушкін, і інші митці, яких так часто намагаються захистити, підпадають під критерії закону про деколонізацію, кажуть члени робочої групи при ОВА. "Ісак Бабель підпадає під всі можливі критерії закону. Він сам писав у передмові до своєї "Конармії", що він служив ЧК, він глорифікував радянську владу, він встановлював її на території України, він переслідував учасників руху за незалежність у ХХ столітті", - пояснює Артем Карташов. 

А представник Українського інституту національної пам’яті Олександр Городилов стверджує, що "ми не можемо виховувати українців, які постраждали від цієї страшної війни, на таких постатях, як Пушкін чи Бабель", адже "загальний Пушкін - це, вибачайте, "Полтава", "Мазепа". Це суто політика, суто "русскій мір". 

Що робитимуть з пам’ятниками після демонтажу?

Усі ці пам’ятники не зникнуть з культурного простору після демонтажу, пояснюють експерти. Їх зберігатимуть у різних музеях та експозиціях, як прийнято всюди в Європі. Йдеться лише про скасування глорифікації, бо не кожен письменник має бути героїзований. 

Натомість на мапу Одеси прагнуть винести імена тих людей, "яких радянська або імперська пропаганда колись затерла". "Тобто, якщо ми говорили про радянських генералів, ми міфологізованих генералів міняли на героїв сучасної війни або героїв ХХ століття. Якщо це були письменники, ми намагалися також письменників сучасності або несучасності, які пов'язані з Одесою, вшанувати", - розповідає Карташов. Це, за його словами, процес переосмислення історії. 

Один з головних аргументів тих, хто виступає проти деколонізації, називаючи її "програмою ліквідації", - нібито порушення мультикультурності Одеси внаслідок "видалення імен видатних одеситів". Утім, саме деколонізація дає новий шанс віднайти цю мультикультурність, запевняють опоненти.

"Одеса процвітала, поки була мультикультурним містом, а потім вона стала містом з мономовою", - стверджує регіональна координаторка "Інституту центральноєвропейської стратегії" Світлана Бондар. На її думку, в Одесі зараз з'являється набагато більше вулиць з іменами представників нацменшин, а деколонізація "проявляє мультикультурність Одеси, яку втратили в радянські часи". 

Так само слід відкинути закиди щодо антисемітизму, каже історик Тарас Гончарук, адже в рамках деколонізації на мапі Одеси з'явилися площа Менделе Мойхер-Сфоріма, вулиця Олександра Ройтбурда, Кіри Муратової, провулок Бориса Айзенберга. 

Деколонізацію в Одесі затягують?

Та й самі процеси декомунізації та деколонізації - не нові. Був час до них підготуватися. Але місцева влада в Одесі вже не вперше чинить спротив цим процесам, кажуть в Українському інституті національної пам'яті. За словами Олександра Городилова, вперше скандал із перейменуваннями вулиць відбувся 2016 року в рамках декомунізації. А сам мер Одеси Труханов неодноразово негативно висловлювався про процес деколонізації, який нібито "обнуляє" місто.

Тепер міська рада має виконати розпорядження військової адміністрації щодо перейменування і демонтажу. Але ці процеси нібито затягують. "У нас є століття топонімічного монументалістичного маркування, заборони української мови, переслідування діячів культури, і зараз ми тільки намагаємось щось відновити. Тобто ми не посягаємо на щось чуже, ми відновлюємо своє", - коментує член робочої групи з деколонізації при ОВА Артем Карташов.

Ділити Одесу лише на прихильників чи противників деколонізації, втім, не можна. Хтось, наприклад, захищає лише свого улюбленого поета, комусь - незручно вивчати нові назви вулиць. Та й історики часто сперечаються щодо фактів, за якими можуть зарахувати чи не зарахувати певну історичну постать під дію закону. Тож для вирішення ситуації має відбуватися здорова дискусія.

Про те, як проходить деколонізація в Одесі, дивіться також у відео: