Він пережив "Бухенвальд", а зараз мандрує світом
11 квітня 2025 р.
Перше, що впадає в око, - це його усмішка. Тому що посміхається він усім обличчям. Андрій Іванович Моїсеєнко сам пересувається і, хоч і має проблеми зі слухом, але все чудово розуміє. Він заговорює з кожним зустрічним, на будь-яку тему і навіть німецькою мовою.
Наступного року Андрію Івановичу виповниться сто років. А коли йому було 17, він потрапив до Бухенвальду (Buchenwald) - один із найстрашніших нацистських таборів. З 1937 по 1945 роки в таборі утримували понад 250 тисяч в'язнів. 56 тисяч із них загинули. Андрій Іванович - один із небагатьох живих колишніх в'язнів концтабору.
В останні 20 років Андрій Іванович приїжджає сюди майже щороку, розповідає свою історію і зустрічається з тими, хто, як і він, пройшов через Бухенвальд. "Приїжджають з усього світу - Америка, Канада. Цікаво", - розповідає він.
Щоправда, з кожним роком свідків тих подій дедалі менше. На пам'ятних заходах з нагоди 80-річчя визволення Бухенвальду були присутні лише десять колишніх в'язнів. Серед них - і Андрій Моїсеєнко.
Підневільна праця в Німеччині
Андрій Моїсеєнко народився в Україні, в Чернігівській області. Коли почалася війна, батька забрали на фронт, а мати невдовзі загинула. Як старший у родині, 15-річний Андрій змушений був піклуватися про своїх молодших братів і сестру.
"Вдома нас п'ятеро було. Їсти нічого не було. Я збирав поїсти і йшов у своє село. А з села вже везли на возі чоловік шість або сім хлопців таких, як я, у Німеччину. "А ти куди?", - запитують. "А я ось іду додому годувати сестер і братів". Подивилися сумку: "Сідай на візок, поїдеш у Німеччину, заробиш - приїдеш і нагодуєш".
Так німецькі солдати забрали його на примусові роботи до Німеччини. Загалом за час Другої світової війни нацисти насильно вивезли понад 20 мільйонів таких робітників з окупованих територій. До кінця 1990-х ця сторінка історії майже не обговорювалася в Німеччині. І досі про це надто мало знають. Торік у Веймарі з'явився Музей підневільної праці. На його відкритті був і Андрій Моїсеєнко.
"Це було щось особливе! - згадує співробітниця музею Доротее Шлютер (Dorothee Schlüter). - Те, про що ми розповідаємо в музеї за допомогою фотографій, часто чорно-білих, раптом стало історією реальних людей, а у випадку з Андрієм Моїсеєнком ще й з такою жагою до життя".
Читайте також: Секретні заводи в тунелях: хто і де виробляв таємну зброю Гітлера?
Арешт, в'язниця, "Бухенвальд". За що?
Андрія Моїсеєнка привезли в Лейпциг на завод із виробництва металевих виробів HASAG. Там він два роки працював на виробництві та складі запчастин. Жартує, що німецьку тоді знав краще, ніж зараз. У 1944-му його заарештували - нібито за участь у підготовці заколоту на заводі. Спочатку відправили до в'язниці гестапо, а потім до "Бухенвальду".
"Я досі не знаю, за що мене посадили. Я можу тільки здогадуватися: найімовірніше, мене вважали організатором молодіжного опору", - каже Андрій Іванович 80 років потому.
Про "Бухенвальд" він розповідає плутано: минуло 80 років, багато стерлося з пам'яті, зізнається Андрій Іванович. "У "Бухенвальді" до 45 року дітей майже не було. Там же важкі роботи, будівельні, на каменоломні, але нас, малолітніх, у каменоломні ганяли разів зо три, ми працювали здебільшого на прибиранні." Умови утримання він згадує так: "Широкі бараки, довгі, по чотири ряди по десять осіб у кожному. Вранці черпачок, цілий день працюєш і ввечері черпачок. Нам, дітям, дозволялося завжди добавку брати".
Андрій Моїсеєнко пробув у "Бухенвальді" кілька місяців. Потім його перевели в один із зовнішніх таборів - "Ванслебен-ам-Зее" (Wansleben am See). Там 17-річний молодий чоловік працював у підземному цеху. Умови, згадує Андрій Іванович, там були трохи кращими: навіть можна було митися в душі хоч щодня. Там він пропрацював до звільнення.
Читайте також: Звільнення "Бухенвальду". Вісімдесят років потом
"Ми не дійшли пів кілометра до розстрілу"
Коли американська армія наближалася, нацисти вивели в'язнів на марш смерті. Їх звільнили 14 квітня 1945 року. "Ми не дійшли до кар'єра, де нас мали розстріляти, метрів п'ятсот, може трохи більше", - згадує Андрій Іванович.
Після звільнення Андрій Моїсеєнко шість років служив у радянській армії в Бобруйську та Мінську. Там він і залишився жити: працював, навчався, одружився. Довгий час Андрій Іванович нікому не розповідав про пережите: колишніх в'язнів неохоче брали на роботу.
Лише після того, як 1998 року Німеччина визнала свою відповідальність за експлуатацію підневільних робітників і виплатила їм компенсації, він зміг відкрито про це говорити. "Мене часто запрошували до шкіл. Я привіз із собою багато фотографій, показував їх дітям", - розповідає Андрій Іванович.
У Андрія Івановича ще багато планів
Він і досі ділиться своєю історією. 9 квітня в Музеї підневільної праці у Веймарі відбулася відкрита зустріч з Андрієм Івановичем. На неї прийшло понад сотня людей - не всім навіть вистачило місць у залі. Андрія Моїсеєнка розпитували про його життя, а також попросили дати напуття новому поколінню. "Сьогодні у світі - дикий час. Якщо так триватиме, буде страшна катастрофа. Я закликаю вас дуже уважно розбиратися, хто що говорить і зробити правильний вибір", - сказав він.
Багатьох присутніх слова Андрія Моїсеєнка дуже розбурхували і дали надію. Доротеє Шлютер із музею Підневільної праці із сумом думає про те, що буде, коли свідків тих подій не стане: "Що нам робити, коли вони не зможуть скористатися своїм правом вето в моменти, коли історія піддається інструменталізації? Є документи, на щастя, є такі місця, як наш музей, але та діра, яка з'явиться в момент, коли тих, хто вижив, більше не залишиться, ця діра буде зяяти".
Однак Андрій Іванович упевнений, що повернеться в Німеччину і наступного року, щоб відзначити своє сторіччя. У нього великі плани: цієї зими він зі своїм другом і режисером-документалістом Ганнесом Фарлоком (Hannes Farlock) побував у Гонконзі та Японії. І Андрій Іванович не планує зупинятися: "Життя таке, що хочеться дедалі більше дізнатися, більше побачити... Можливо, тому я ще живий".