Порівнювати нашу війну з іншими - це один зі способів знецінення та маргіналізації. Бо ж війна Росії проти України - це не одна з воєн, а унікальне зіткнення, яке окреслює не тільки технологічний характер воєн майбутнього, а й визначає долю континенту на кілька десятиліть вперед.
Саме з огляду на це ми маємо право вимагати максимального залучення партнерів, мобілізації їхніх ресурсів, розробки мирної стратегії, яка матиме не регіональний вимір, а формулу нового глобального світопорядку.
Щойно ж ми баналізуємо російську агресію і спрощуємо її до рівня "однієї з" локальних воєн, які часто спалахують між сусідами в різних точках світу, як позбуваємося важливого інструменту боротьби за західну підтримку, втрачаємо аргумент у дискусії про довгострокову й стратегічну інкорпорацію України у західні системи політики, економіки та безпеки.
Та водночас з подиву гідною і впертою періодичністю в українському медіапросторі спалахують гострі дискусії про аналогії війни в Україні з війною в Боснії. Так було минулого року після колонки Катерини Бабкіної "Минуле нашого майбутнього" на DW.
Щось схоже розпочалося нещодавно після публікації на "Українській правді" інтерв'ю боснійської журналістки Аїди Черкез під дещо нострадамусівською назвою "Я говорю з вами з вашого майбутнього".
Цікаво, що в обидвох матеріалах з'являється часова діагональ між їхнім та нашим минулим/теперішнім і майбутнім. З одного боку, це очевидний прийом, адже війна в Боснії закінчилася 30 років тому, тож кожному б хотілося витягнути з неї якісь повчальні уроки. З іншого боку, логічних підстав порівнювати ці війни немає - за винятком, хіба, тієї, що обидві вони відбуваються на європейському континенті.
Емпатії - так...
Автор цих рядків закінчив відділ балканістики в інституті Варшавського університету, захистив диплом з темою про війну в Боснії і Герцеговині, переклав дюжину присвячених війні книжок боснійських, сербських та хорватських письменників і провів багато часу в країнах колишньої Югославії. Словом, на тематиці знаюся.
Та з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну для мене стало очевидним, що аналогії з війнами в колишній Югославії (так, там було кілька воєн, а не одна!) - не тільки недоречні, але й потенційно загрозливі для України та адвокації українських інтересів у світі.
Безумовно, на людському рівні, на рівні приватного досвіду та емоцій можна знайти чимало аналогій. Люди в Боснії пережили страшні лихоліття, облогу й наругу, вони втратили не тільки близьких, але й частину себе, бо війна припинилася, але біль не втамувався. У Боснії і Герцеговині травма досі на кожному кроці, у кожній зустрічі - і як сліди шрапнелі на стінах будинків, і як приватний спогад кожної родини.
Але варто усвідомлювати, що досвід (несправедливої) війни - не є унікально боснійським чи українським. Сектор Гази, Сирія, Афганістан - хіба ж там ми не знайдемо аналогій зі стражданнями цивільного населення, руйнуванням рідних міст, понівеченими долями та безпомічністю "міжнародної спільноти"?
Зручність порівняння з Боснією полягає в географічній (Європа) та часовій (після падіння комунізму) близькості. Зрештою, треба сказати, що в Україні багато зроблено, щоб дослідити і зрозуміти досвід колишньої Югославії - після 2014 року ми пережили своєрідний бум перекладів балканських книжок про ці війни, а письменники й інтелектуали з цих країн були неодмінними гостями наших ключових фестивалів.
Як на мене, наше суспільство витягнуло з цього досвіду необхідні уроки - і, в тому числі, завдяки цьому ми змогли протистояти плану Путіна з перетворення України на квазіфедерацію, що включала б у себе і так звані сепаратистські республіки з правом вето. Ви ж пам'ятаєте такі плани? Нас хотіли перетворити на паралізовану Боснію, але ми не піддалися, тому й почалася нова - повномасштабна - фаза війни проти України.
Читайте також: Вирок Младичу - останньому "балканському м'яснику"
..."Балканам" - ні
Але порівнювати війну в Україні з війною в Боснії після лютого 2022 року - це вже щось схоже на діяльність "офісу простих рішень": і недоречно, і трагікомічно. Шуму багато, користі жодної, а проблеми в підсумку лише поглиблюються.
І одна справа, коли цієї помилки ми припускаємося всередині України, та зовсім інша - коли створюємо дискурс для аналогій між Боснією й Україною назовні, на міжнародних майданчиках.
Адже така аналогія стратегічно шкідлива й програшна для нас. В історії й політології є навіть спеціальні поняття "балканська порохова діжка" та "балканізація". Вони - про безкінечний конфлікт довжиною в століття, що супроводжується поділами, нестримною ненавистю всіх до всіх, взаємними війнами, масовими злочинами та варварством. Ви точно хочете, щоб про Україну мислили саме в такому контексті?
Адже після такої аналогії може зародитися тільки один висновок: кращого майбутнього не буде, ми всі просто навіки загрузнемо в минулому. Бо конфлікт не вирішується, рани не загоюються, ненависть не зникає - так, бойові дії припиняються, але держава стає паралізованим симулякром, що застигає в часі і приречена на майбутні страждання.
Промовистий приклад: чи знаєте ви, що в Боснії і Герцеговині офіційна валюта - конвертована марка? Так, прив'язана колись до німецької дойчмарки. Однак з того часу Німеччина давно перейшла на євро, а Боснія, мов муха в бурштині, застигла в дев'яностих і Дейтонських угодах, тож навіть свою валюту змінити не може, не кажучи вже про ключове законодавство. Ось з якого "майбутнього" до нас промовляють.
Порівнюючи війну в Україні з ситуацією на Балканах і, зокрема, з югославськими війнами, ми автоматично переконуємо себе і навколишній світ, що нічого доброго попереду на нас не чекає. Що конфлікт безкінечний, еліти неспроможні, а кризова ситуація буде самоповторюватися циклічно – як ми це, наприклад, бачимо сьогодні, коли Мілорад Додік форсує сепаратистський сценарій у Республіці Сербській, але ніхто не може поставити його на місце.
Суб'єктність - це відмова від аналогій
Ставлячись з усією повагою та емпатією до досвіду Боснії і Герцеговини, мусимо визнати, що досвід України інший. Український шлях інший і - дуже сподіваюся - майбутнє теж.
В Україні немає війни між окремими суб'єктами всередині держави, у нас не воюють між собою релігійні чи національні групи.
Ми захищаємося проти в рази більшої імперії, воюємо за свободу, тож єдина працююча теза для пояснення нашої боротьби на Балканському півострові - це їхні визвольні війни проти Османської імперії, поневолювача й культурного колонізатора.
Боснія - моя улюблена країна на Балканах, а Сараєво - улюблене місто. Я маю там багатьох друзів і чимало знайомих в різних куточках країни. Люблю, поважаю і співчуваю їм.
Але мушу сказати: Боснія - це не про українське майбутнє, а про їхнє минуле. Їхній досвід не про те, що буде в нас, а про те, як не має бути в нас.
Саме за це Україна й бореться.
"Авторська колонка" висловлює особисту думку автора. Вона може не збігатися з думкою української редакції і Deutsche Welle в цілому.