Як українські фіксери опинилися на сцені німецького театру

"Мене звати Артем. Мені 33 роки, і я - фіксер". Цими словами починається вистава "Making the Story. Українські фіксери на війні". На сцені кельнського театру "Schauspiel Köln" - головні герої п'єси: Артем, Костянтин і Марічка. Колись вони працювали в банках, були вчителями або журналістами, а тепер стали зв'язковою ланкою між іноземною пресою та українським суспільством.

Фіксери організовують поїздки медійників у прифронтові регіони, виступають у ролі перекладачів, оцінюють рівень небезпеки, встановлюють контакти з людьми, які постраждали від війни. Дехто з них почав займатись такою діяльністю ще у 2014-му, інші - вже після повномасштабного вторгнення Росії в Україну.

Надихнувшись реальними історіями, група німецьких митців з незалежного театру Futur3 вирішила перенести на сцену життя та досвід цих часто невидимих героїв. Свій проєкт вони реалізували у співпраці з театром "Schauspiel Köln". Deutsche Welle поговорила з художнім керівником цієї вистави та актором Штефаном Г. Крафтом (Stefan H.Kraft).

DW: Пане Крафт, як виникла ідея зробити виставу про фіксерів?

Штефан Г. Крафт: Ми вже багато років співпрацюємо з українською музиканткою Мар'яною Садовською. Завдяки їй ми налагодили багато контактів з українськими митцями і вже реалізували кілька гостьових виступів та копродукцій з театрами в Україні. Після 2014 року ми також познайомилися з українським режисером Павлом Юровим. 

Після початку війни в Україні в лютому 2022 року Павло почав працювати фіксером. Через вторгнення в Україну приїжджали багато іноземних журналістів - і вони потребували людей, які могли б перекладати, налагоджувати контакти та супроводжувати їх. Павло постійно розповідав нам про цю роботу, і вона нас зацікавила з кількох причин. По-перше, ми побачили, як друг, якого ми знали лише по театру, раптом став відігравати важливу роль у війні. По-друге, ми побачили, наскільки ця робота змінила його. 

У якийсь момент у режисера "Making the Story" і мого друга Андре Ерлена (Andre Erlen) виникла ідея зробити виставу про життя фіксерів. І ось, два роки тому, ми почали втілювати цю ідею в театральну постановку. 

Ви сказали, що робота фіксером дуже змінила Павла Юрова, що ви маєте на увазі?

Я вважаю, що всі люди в Україні, які пережили та переживають війну, змінилися за ці три роки. Не можу сказати напевно, чи це була його робота як фіксера, чи повномасштабне вторгнення в цілому. Але ця екстремальна ситуація загострює погляд на найнеобхідніше. Раптом з'являється багато речей, які більше не здаються важливими, і лише кілька, які справді мають значення. 

Як фінансувався проєкт "Making the Story. Українські фіксери у війні"?

Futur3 є незалежною театральною групою, і цей проєкт є копродукцією з Schauspiel Köln, що означає, що обидва партнери зробили свій внесок у його реалізацію. Але з художнього боку проєкт був тільки у наших руках. Фінансування надходить з різних джерел: від міста Кельн, за рахунок державних коштів, частково з федеральних та приватних фондів. Це комбінація різних видів фінансування. Як незалежна театральна група, ми представили свою ідею, переконали спонсорів і нарешті отримали фінансування на кілька років. І тоді ми почали працювати.

Чи співпрацювали ви раніше з українськими акторами?

Так, два роки тому ми створили виставу про Голодомор, у якій брали участь українські актори. Відтоді ми підтримуємо з ними тісний зв’язок. З початку великої війни Futur3 організовував благодійні заходи та збори коштів на підтримку України, проводив дискусії, панельні обговорення та активно привертав увагу до ситуації в Україні.

Що вас найбільше вразило в роботі фіксерів?

Часто доводиться чути, що ця робота, з одного боку, дає відчуття справжньої значущості, адже фіксери допомагають розповідати світу про війну. Водночас вона надзвичайно складна: фіксери опиняються між інтересами журналістів, які прагнуть знайти сильну, емоційно насичену історію - бажано із жінками, що плачуть, чи наляканими дітьми - та власною відповідальністю перед людьми, про яких вони розповідають. Головне питання - як знайти баланс між необхідністю показати світові всю жорстокість і нелюдяність війни та збереженням поваги й гідності тих, хто її переживає?

Ви самі зіграли фіксера в цій виставі. Чи легко було вам вжитися в цю роль?

Це справді стало для мене великим викликом. У квітні 2024 року ми провели десять днів у Києві, брали інтерв’ю, збирали інформацію. Я був присутній на кожній розмові та багато чого запам'ятав. Але цього недостатньо, щоб одразу добре втілити цю роль на сцені. Найважче для мене було грати фіксера, бо я весь час думав про реальних людей, які ділилися з нами своїми історіями. Але відтворювати це у виставі здавалося чимось неприродним. Коли я це усвідомив, мені довелося встановити певну дистанцію й сприймати текст винятково як театральну роль. Це був дуже цікавий процес.

Як не дивно, всі ці спогади нахлинули на мене зараз, коли я граю. Спочатку я підходив до тексту технічно, але зараз, коли ми вже граємо на сцені, емоції повертаються самі собою. 

Чи вдалося вам по-справжньому перейнятися історіями фіксерів?

Я ніколи особисто не переживав цієї війни, але, думаю, ми змогли трохи краще зрозуміти, що таке війна. Я не можу сказати, що відчув це повною мірою, але ми зробили кілька кроків у цьому напрямку.

У п'єсі згадуються семеро фіксерів. Як ви збирали їхні історії?

Спочатку ми хотіли поїхати до Києва, а потім до Дніпра, але врешті-решт залишилися в Києві, тому що майже всі наші контактні особи були там. Ми швидко зрозуміли, що й нам потрібен фіксер - людина з потрібними контактами, яка може все для нас організувати. Дехто з нас розмовляє трохи українською, я ж - взагалі ні. Наша фіксерка супроводжувала нас весь час, налагоджувала необхідні контакти та займалася організацією. Усі десять днів ми залишалися в Києві, оскільки поїздка в прифронтову зону зайво навантажила б військових. Один день ми провели в Бучі. В іншому ж у нас був напрочуд мирний час - була чудова весна, і ми почули лише дві сирени. Я закохався в Київ.

Які історії вас найбільше вразили?

Після поїздки до Києва ми всі були повністю перевантажені емоціями. Одна з наших колег, яка супроводжувала нас, одразу захворіла. І ми лише чули ці історії - не переживали їх самі, не бачили на власні очі. І все ж це так складно було сприймати. Найемоційнішим для мене був день у Бучі. Зараз там усе відновлено, більше не видно руйнувань. Але ми були в церкві, спілкувалися з священниками, бачили могили та пам'ятник загиблим. Ми поговорили з чоловіком на вулиці, який розповів, що його мати застрелили росіяни. Він сам був поранений, а коли повернувся з лікарні, знайшов її мертвою в його будинку.

На наших мобільних телефонах були фотографії тієї самої вулиці, де три роки тому лежали тіла загиблих. Ми постійно перемикалися між екраном і реальністю - це було тут, це було там. Цей момент був неймовірно важким. У той час мені здавалося, що жах знаходиться зовсім поруч. Але, звісно, я нікого не втратив і не пережив цієї війни як українці. Ми були лише свідками.

Чи змінилося ваше ставлення до України після того, як ви побували там?

До цього я вже був в Україні сім разів, в тому числі один раз після повномасштабного вторгнення. Якщо й змінилося, то тільки посилилася прихильність. Фундаментально нічого не змінилося, але з тих пір я відчуваю ще більший зв'язок з українцями. Я теж переживаю та злюсь. Ми повністю з ними, навіть звідси.

Які труднощі виникли під час планування та підготовки цієї театральної вистави?

Найбільшим викликом було скоротити 200 сторінок інтерв'ю. Ми втрьох працювали над текстом майже два тижні, разом з нашим драматургом Леєю Ґебель (Lea Goebel). Мені здавалось, що ми ніколи не впораємося. Мені не хотілося видаляти жодної історії, але ми це зробили, і тепер п'єса має гарну структуру. 

П'єса починається з правил, які фіксери по черзі виголошують на сцені. Правило номер один: "Перевір ситуацію з безпекою." Правило номер два: "Навчися водити автомобіль." Але звідки з'явилися ці правила?

Один з фіксерів розповів нам, що на початку війни в Україні насправді не було професійних фіксерів. Багато з них були людьми з театру - акторами, режисерами, деякі мали журналістську освіту, але ніхто не був справжнім професіоналом у цій сфері. Вони мусили опановувати цю роботу через навчання на власному досвіді.

Між фіксерами існувала велика солідарність. Вони інтенсивно обмінювалися інформацією, наприклад, у спільній групі WhatsApp, і поступово розробляли стандарти та правила - частково для виживання, частково для ефективної роботи. Саме ці правила ми називаємо у п'єсі. Ось приклад: "Вивчи різницю між опереними снарядами й касетними боєприпасами". Або: "Звертай увагу на погоду. Якщо вона хороша, дрони бачать усе - краще залишатися вдома."

Чого саме ви хотіли досягти такою театральною постановкою?

Для нас у цьому проєкті завжди були важливі два аспекти. Перший - це збереження уваги до того, що відбувається в Україні. Ми вже тоді відчували, що війна триватиме довго - особливо через те, що Путін залишається при владі. Другий аспект - велика тема: як насправді створюються новини? У час, коли дедалі більше поширюються фейкові наративи - чи то про те, що Україна чи НАТО винні, чи то, що Росія перебуває під загрозою з боку України. Як можна передати правду в такому випадку? Як боротися з фейковими новинами? Це ті дві великі теми, які нас хвилювали. І це, незалежно від України, загальна велика проблема цього часу.

Ви вірите, що мистецтво може вплинути на публічне сприйняття війни?

Сподіваюся, але не можу бути впевнений. Моя найбільша тривога - що мистецтво в будь-якому разі сприймають тільки ті, хто вже звертає на це увагу. У Німеччині лише сім відсотків населення регулярно ходять до театру - і "регулярно" означає більше двох разів на рік. Ці люди і так вже інформуються щодо важливих подій. У нашій п'єсі ми цитуємо Павла Юрова: "Робити мистецтво - це просто красиво". Але, звісно, я сподіваюся, що це матиме певний вплив.

Ви вже неодноразово були в Україні та багато працювали з українцями. Що ви особливо цінуєте в цій країні?

Я хочу розповісти історію. Я познайомився з французькою журналісткою, яка зараз живе в Україні. Одного разу я запитав її, чому вона вирішила залишитися там. Вона відповіла просто: "Ти ж знаєш українців". Я сказав: "Так". А вона додала: "Ось тому".

Щоразу, коли я в Україні, я відчуваю, як набагато сучасніше, по-європейськи та демократичніше мислять в Україні, ніж ми в Європі. У Європі ми часто думаємо, що все гаразд. В Україні я відчуваю зовсім іншу пильність - попри навантаження війною - і набагато більше усвідомлення значення свободи та демократії. Я сподіваюся, що ми в Європі також нарешті прокинемося. Це також є центральною темою в нашій п'єсі. Може ми теж зможемо чогось навчитися з досвіду України.